22 травня 2014 року у Харкові народний ансамбль пісні і танцю «Сузір'я» Лозівського училища культури і мистецтв, керівник Василь Чурилов, брав участь в урочистостях з нагоди 153-ї річниці перепоховання українського поета, художника і громадського діяча Тараса Шевченка.

Урочистості пройшли біля пам’ятника Кобзарю в саду ім. Т.Шевченка. Спільноту Харкова представляли голова обласної адміністрації Ігор Балута, голова обласної ради Сергій Чернов, заступник мера міста Світлана Горбунова-Рубан, єпископ Харківський і Богодухівський Митрофан, митрополит Харківський і Богодухівський Онуфрій (легкий), єпископ-ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії Мар’ян (Бучек), представники дипломатичного корпусу, громадських організацій, учнівська та студентська молодь.

Перед початком покладання квітів ансамбль «Сузір'я» виконав пісню на слова Т.Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий».

«Сьогодні Тарас Шевченко є символом України як ніколи. Його суперечливі вірші, картини, вчинки – все це наша сьогоднішня країна. День його перепоховання - це теж дуже символічний момент, над яким нам треба задуматися і усвідомити, як жити далі. Але не буває лиха без добра, і кризи завжди вважалися часом розвитку і змін. Сьогодні дуже багато людей в Україні змінилися. Ми почали хором співати гімн України, чого раніше не було, вивчили слова цього гімну. Дуже багато лююдей раптом зрозуміли, що Україна є їхньою Батьківщиною, що вони є частиною цієї країни. Тому в ситуації, яка зараз склалася, нас може консолідувати любов до своєї країни, розуміння того, що якщо ми не робитимемо вчинки, які принесуть користь, розсудливість і спокій суспільству, то за нас цього ніхто не зробить», - зазначила Світлана Горбунова- Рубан. 

Після покладання квітів для глядачів прозвучали пісні «Спи, Тарасе, батьку рідний», обробка В.Захарченка, соліст Валентин Перехрест; «Вітре буйний», слова Т.Шевченка, музика В.Захарченка, солістка Оксана Соболєва; «Любіть Україну», слова В.Сосюри, музика Г.Савенка, солісти Олена Клівач та Євген Осипенко; вокально-хореографічні композиції «Гарний козак, гарний» та «Не шуми, калинонько», балетмейстер Маргарита Миронова. Режисер та ведуча концерту Лариса Шапко, помічник режисера та ведучий Олександр Шапко. Звукооператор Сергій Шевченко. Керівник оркестру народних інструментів Андрій Мосєєв.

22 травня – важлива дата для кожного українця. У цей день прах Тараса Григоровича Шевченка, згідно з його заповітом, було перепоховано в Україні.

Тяжкою була для Тараса Григоровича зима 1861 року. Перебуваючи далеко вiд батькiвщини, в Санк-Петербурзі, він все частіше хворів, усе бiльше вiдчував свою самотнiсть. 9 березня, в день його народження, до нього завiтало кiлька знайомих. В розмовi з близьким другом художником Григорiєм Честахiвським поет висловив бажання, щоб в разі смерті, яку він передчував, поховали його в Каневi. Вранцi 10 березня Тараса Григоровича не стало.

Поховали Т.Г.Шевченка 13 березня, у Петербурзi, на Смоленському кладовищi на кошти друзів. Понад дві тисячi чоловiк йшли за домовиною Кобзаря: студенти унiверситету, слухачi Академiї художеств, письменники, художники i просто читачi й шанувальники.

Лише у квiтнi 1861 року, після того, як 58 днів прах Т. Г. Шевченка знаходився в Петербурзі, царський уряд, нарештi, дозволив перевезти його в Україну. 8 травня 1861 року домовина була викопана, перенесена через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезена до Москви. I рушила вона через всю Росiю з пiвночi на пiвдень: де потягом, де кiньми, де пароплавом, а де i просто на руках – до Канева, саме там мрiяв оселитися поет i дожити свого Богом визначеного вiку. Перевезення домовини тривало 14 дiб. Шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бровари до Києва. Ланцюговим мостом, випрягши коней з воза, його провезли студенти Університету Святого Володимира і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі. Супроводжували її український iсторик О. Лазаревський i послiдовний виконавець останньої волi Шевченка Г. Честахiвський.

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Честахівський відстоював думку про поховання Кобзаря в Каневі, бо ще за життя він мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева». 20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» з Києва прах Шевченка везли по Дніпру. Веснянi води близько пiдступили до мiста, i пароплав причалив на невеличкому острiвцi за 200-300 м вiд твердого берега, а жоден з рибальських човнiв не мiг витримати ваги домовини. Не можна було i перенести її на руках бродом. Тодi запрягли двi пари круторогих волiв у козацького воза i по мiлині перевезли труну на суху землю. Багатолюдним ходом рушили за труною Кобзаря мешканцi мiста, передмiсть та навколишнiх сiл. Дві доби домовина знаходилась в Успенському соборі, а 22 травня канівський протоієрей Гнат Мацкевич вiдслужив Заупокiйну Лiтургiю i виголосив надгробне слово, яке завершувалось так: «Благовiй же до граду нашого, Україно: в нас покоїться прах Тараса Шевченка! Тут, на однiй з найвищих гiр Днiпрових, як на горi Голгофi, подiбно Хресту Господньому, водрузиться хрест, що його бачитимуть i по цю, i по ту сторону Днiпра». Вiд собору похоронна процесiя прямувала на Чернечу гору: через гори i лiс, а юнаки i дiвчата самотужки везли важкого воза – з великої шаноби до Тараса. «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого Батька, що повернувся з далекого краю до свого дому» – згадував Григорій Честахівський. Біля могили зiбралося кiлька тисяч люду, було виголошено двi проповiдi та шiсть промов. Похорон тривав до вечора. Г.Честахiвський залишився в Каневi i вирiшив насипати над прахом поета високу могилу. Канiвчани i жителi навколишнiх сiл два мiсяцi пеленами, хустинами, торбинками й кошиками носили землю з ближнiх урвищ-ярiв на могилу Тараса, обкладали її камiнням. Поступово над мiсцем поховання Шевченка вирiс пагорб у кiлька метрiв заввишки. На могилi встановили великий дубовий хрест. Похорон Шевченка вiдбувався саме в тi днi, коли цар «дарував» крiпакам волю.

У червнi 1883 року Варфоломiй Шевченко подав до канiвської мiської Управи прохання: «На могилi мого брата Тараса Шевченка був поставлений дерев`яний хрест, який вiд часу пiдгнив i в жовтнi 1882 року звалився. Шануючи пам`ять покiйного мого брата... я наважився поставити новий хрест, обгородивши могилу гратами, а поблизу неї збудувати хату для сторожа». На одному з київських заводiв замовили металеву огорожу i чавунний хрест. Несподiвано, коли замовлення вже було готове, генерал-губернатор наказав накласти арешт на хрест, бо на ньому була табличка зi словами Т.Г.Шевченка:

Свою Україну любiть;

Любiть її во время люте,

В останню, тяжкую минуту

За неї Господа молiть.

Роботи над упорядкуванням могили припинилися. Майже рiк тяглося листування. Врешті решт замовники змушенi були зняти з хреста табличку. Лише в липнi 1884 року чавунний хрест встановили на могилi поета. Пофарбований у бiле, вiн чiтко вирiзнявся на фонi блакитного неба. Видно його було за десятки кiлометрiв з Полтавських рiвнин за Днiпром i по Днiпру. Тоді ж на Тарасовій горі збудували перший народний музей – «Тарасову світлицю».

7 травня 1939 року в Каневі відбулося святкування 125-ої рiчниці від дня народження Великого Кобзаря. На Тарасовiй горi зiбралось понад 20.000 трудящих, а 18 червня того ж року ще урочистiше i багатолюднiше вiдкривали новий пам`ятник на могилi поета (скульптор Г.Манiзер) та примiщення музею Т.Г.Шевченка (над проектом якого працювали В.Кричевський та його талановитий учень П. Костирко, який пiзнiше вiдновлюватиме експозицiю, знищену в роки вiйни). Вiдбувся грандiозний мiтинг. Людськими потоками вирували Днiпровi береги, лунали гудки пароплавiв, дзвенiла мiдь духових оркестрiв, гули в пiднебессi лiтаки, що скидали тисячi листiвок... (Історична довідка перепоховання Т. Шевченка взята з сайту Міжнародного Громадського Об’єднання Волинське братство від 21 травня 2011 року)

У 1971 році 22 травня оголосили націоналістичним святом, відтоді участь у ньому була заборонена. Усіх, хто приходив у цей день в парк вшанувати пам'ять Шевченка, силою розганяла міліція. А студентам університету взагалі відміняли заняття, оголошуючи цей  день вихідним! І попереджали: «Сидіть удома, до університету – ні ногою, ні-ні! Хто буде помічений в районі університету – той буде негайно виключений, без права повторного вступу».

Традиція святкування була відроджена тільки у 1989 році. Тоді біля пам’ятника  Шевченку зібралися люди, співали на тлі синьо-жовтих прапорів, які підняла молодь. Наряди міліції відбирали прапори, забирали людей у штаб, топтали портрет Шевченка. Та люди вистояли до кінця, звільнили тих, кого забрали до штабу, і захистили синьо-жовті кольори.

Сьогодні постать Шевченка визнається, приймається і шанується всіма українцями — і на Заході і на Сході, на Півночі і на Півдні, українцями всього світу. Можливо в цьому його унікальна місія в нашій непростій історії. Він об'єднує націю і дає нам натхнення. Натхнення у праці і боротьбі

                                                                                              Г. Савенко